 Дружина голови ЛОДА володіє трьома аптеками у Моршині, любить вишивати картини хрестиком і не хоче перебиратися до Львова
Кажуть, аби зрозуміти чоловіка, треба подивитися на його дружину. У випадку голови Львівської облдержадміністрації Миколи Кметя і його дружини Світлани Євгенівни повною мірою спрацьовує принцип: “Вона за ним як за кам’яною стіною”. Хазяйка чотириповерхового особняка у Моршині, де мешкає сімейство Кметів, - тендітна красива жінка. І, що виявилося особливо приємним для журналістів, відкрита і, якщо говорити політичною мовою, “прозора”.
Пані Світлана запрошує кореспондентів “ВЗ” у помешкання, заводить у простору залу, оформлену у світлих тонах. На стінах – олійні пейзажі, у куті зали - великий камін, всюди багато квітів. Дружина губернатора показує розставлену на комоді “колекцію” сімейних фотографій – Микола Іванович, донька Дана, син Назар у різній обстановці – на зимовому курорті, на екскурсії, у своєму будинку… Зараз у житті родини Кметів приємний період – вони святкують 20-річчя подружнього життя, приїхала на канікули після навчання у Швейцарії донька Дана. Але починаємо ми розмову із набагато ранішого періоду життя пані Світлани…
- Пані Світлано, як ви познайомилися з Миколою Івановичем, як зрозуміли, що ця людина – ваша половинка?
- Ми вчилися разом у Львівському політехнічному інституті в одній групі, познайомилися, коли я була на першому курсі. Він раніше вступив, але після першого курсу його забрали в армію. Прийшов з армії, де служив у десантних військах: плечі широкі, енергії – море! Просто випромінював енергію, був дуже активний.
Практику наш курс проходив на львівському заводі “Автонавантажувач”. Я там така чемна біля верстата працювала – шліфувала підшипники (нам дали найбільш низькооплачувану роботу). Вже ближче наше знайомство відбулося, коли ми, п’ятеро дівчат з курсу, вирішили познайомитися з новими хлопцями, які прийшли після армії. Після цього ми з Миколою Івановичем почали зустрічатися – спочатку на спільних вечірках. Потім на другому, третьому курсах, їздили разом на практику… І аж на четвертому курсі одружилися.
- Яким був “цукерковобукетний період”? Які він подарунки робив?
- Микола завжди вмів знайти якийсь “дефіцит” для подарунка. Тоді ж не було нічого - ні телевізора, ні магнітофона. “Діставав” якісь парфуми, дарував квіти, завжди міг підзаробити грошей, бо студенти тоді були бідні. Ми ходили у Львові в ресторан “Кентавр”, це теж було незвичним як для студента. Він познайомив мене зі своїми батьками. Мама одразу спитала: “Коли весілля робимо?”.
- Чи тоді ви мали відчуття, що Микола Іванович – це людина, яка досягне державних висот?
- Було відчуття, що я з Миколою в житті не пропаду. Він завжди знав, що, коли і як треба робити –така інтуїція! Коли були студентами, усі завжди приходили до нього робити курсові. Він був тямущий… Телевізор без проблем міг відремонтувати, магнітофон, хоча навіть не вчився на це.
- Коли він півроку тому отримав пропозицію очолити область, що ви йому порадили? Чи, може, відмовляли?
- Я знаю, що мої відмовляння все одно не вплинуть (сміється. – Авт.). Звичайно, першою він у мене спитав поради. Ми їхали в машині, йому зателефонували, запропонували. Він питає: “Мені зробили таку пропозицію, що ти на це скажеш?” Я відповіла: “Я все одно знаю, що ти підеш на ту посаду”. У нього якось так життя складається, що весь час йде догори. Він ніколи не каже, як буває в інших: я балотуюся, я йду на посаду, я куплю машину, я буду прагнути… Він не настільки цілеспрямовано йде до якихось висот, наскільки воно в нього якось само собою виходить.
- Зараз ваш чоловік – публічна людина, іноді потрапляє під приціл критики. Як ви це сприймаєте? Чи засмучуєтеся?
- Усі готують мене до того, що про нього будуть писати як позитивно, так і негативно. Але я його знаю, всі його дії, і в мене є своя правда. Сьогодні написали, завтра забудуть, післязавтра напишуть інше. Звичайно, іноді в душі, буває, защемить, бувають неприємні моменти… Але такого дуже критичного ще не було. Хіба що - читала статтю, де йшлося, що, приїхавши зі Швейцарії, Микола Іванович “поїхав у Київ, знімати приставку в.о.”. Це повна нісенітниця…
- Навесні ви їздили на випускний у швейцарський коледж до Дани. Тоді Миколу Івановича дуже критикували: мовляв, гарячий період для області, а він поїхав у відпустку?
- Я читала тоді різні статті. Але дитина настільки чекала тата і не могла собі уявити, що його не буде біля неї на випускному. Батько для неї – ідеал. Усі основні поради дочка питає у батька. Та й для Назара Микола Іванович - найголовніший порадник.
- Коли донька навчалася у Швейцарії, як ви контролювали навчальний процес, чи втручалися в нього?
- Телефонували до неї щодня або через день. Якщо не дзвонили, вона сама дзвонила: “Мамо, ви забули про свою дитину! Чому не дзвоните?”. Там така школа, що вона постійно надає інформацію про вашу дитину. Вони висилають повний звіт, як вона вчиться, як поводиться. Відеокамери всюди стоять. Десята година вечора – діти мали прийти в гуртожиток. Крім того, наші діти такі відповідальні – що Дана, що Марта Білас (донька сусіда, з якою вчилася разом Дана Кміть. – Авт.), завжди сумлінно вчилися.
- Дана закінчила коледж, куди далі піде вчитися?
- Вона вступила на підготовчі курси в одному з лондонських університетів. Вибрала для себе східну економіку. Там вивчають економіку ринків, що розвиваються, і України теж. Микола Іванович її часто запитує: де ти себе бачиш, як собі майбутнє уявляєш? Каже, що бачить своє майбутнє тільки в Україні.
- Куди після школи піде Назар?
- Наразі бачить себе футболістом.
- Микола Іванович також у дитинстві хотів бути футболістом…
- Назар пішов у 9-й клас, йому ще три роки вчитися, має час на роздуми.
- Як змінилося життя, відколи ви стали дружиною губернатора?
- Особливо не змінилося, просто стало менше спілкування з чоловіком. У нього багато дзвінків – то їде в Кабінет Міністрів, то до Президента. Ще зараз були оті потопи, повені… Розумію, у нього така робота.
- Зазвичай у людей складається образ дружини потужного бізнесмена або високопосадовця як жінки, що проводить час у салонах краси, на шопінгу, у мандрівках світом. Що з вищепереліченого вам не чуже?
– Я не є фанаткою різних там шопінгів. Ні раніше, ні тепер особливих шопінгів не було. Купую за необхідності. Потрібно мені було піти в косметичний кабінет – я пішла, потрібно щось купити – купила. Укладку собі сама люблю робити. Не хочеться – пішла в перукарню, уклала волосся.
- Де купуєте одяг, взуття, косметику? Чи маєте улюбленого дизайнера?
- Багато їздимо світом, там і купуємо. От були у Швейцарії – купили там дещо. Заїдеш в Італію, побачиш їхнє взуття– і не купити просто не можна. Купуємо в Києві, у Львові, де побачимо хорошу річ. Микола Іванович декілька речей пошив у Ганни Бублик, я шила у Оксани Караванської. Мені гарно виготовила вишиванку Роксолана Богуцька.
- Чи любите займатися домашнім господарством, готувати?
- Люблю готувати, але під настрій. Якщо гарний настрій, то і смачно виходить. Але люблю українську кухню – вареники, борщі. Мама Миколи Івановича – шеф-повар ресторану. Я прийшла в їхню сім’ю і, не вміючи нічого готувати, таку школу отримала!
- А яка у Миколи Івановича улюблена страва?
- Борщ, вареники, налисники. Моя фірмова страва – рис зі спеціями, родзинками, на зразок плову. Коли ми вчилися в інституті, нас навчив його готувати один іранець.
- Чи зручно вам жити у Моршині? Не хочете придбати квартиру у Львові?
- Був час, коли чоловік працював у Києві, я жила в Моршині. Було й так, що й два тижні він був у Києві. Потім на тиждень приїжджав, тут працював. Я їздила до нього. Тепер він приїжджає частіше, але бачимося менше. Він пізно повертається з роботи, рано встає, їде на роботу. Непросто так жити, коли всі окремо навчаються і працюють. Мені подобається, коли всі разом, стоїть гамір. Планів жити у Львові наразі не маємо. Уже звикли до цієї хати, вона мені найтепліша, де би не були, завжди вертаємося сюди. Може, тому, що тут багато своїми руками зроблено …
- Маєте домогосподарку?
- Приходить жінка, яка прибирає. Все решту - сама роблю.
- З чого складається зазвичай, ваш день?
- Встаю о пів на восьму, йду на кухню випити кави. Тоді вже прокинулася, дивлюся, що дітям приготувати поснідати. Вони люблять або вівсянку, або манку, налисники, сирники - просту їжу. У нас сім’я “молочна”. Салати люблять. Заглянула в холодильник – чи треба щось варити, чи готове щось є. Потім йду на роботу (Світлана Кміть – власник трьох аптек у Моршині. – Авт.). Після роботи заїхала в магазин за продуктами, прийшла ввечері додому.
- А де продукти закуповуєте?
- Переважно у Стрию, основні продукти - раз на тиждень. Щодня молочні продукти купую, які мені приносять люди, що тримають корів.
- Чи маєте якесь хобі?
- Люблю вишивати. За останні роки три картини вишила хрестиком. Зараз почала іншу картину. Маю багато незавершених вишивок. Коли всі докінчу, на верхньому поверсі їх розвішаю. Як буває поганий настрій – сідаю вишивати. Мене бабця навчила хрестиком вишивати. Книжки читаю…
- Які?
- Були ми в Швейцарії, Італії, то я взяла туди дві книжки Марії Матіос. Зараз читаю “Сто років самотності” Маркеса. Тяжко читається, але вона мені цікава. Купила Коельо. Дивлюся фільми – романтику, трилери. Не люблю фантастики, містики, бойовиків…
- Як пережили цю повінь, які збитки вона вам завдала? (подвір’я Кметів під час паводків сильно затопила річка, яка тече поруч. – Авт.)
- Це вже моя друга повінь. Першу я важко пережила. Телефонувала чоловікові, казала: “Їдь додому, і то вже! Мені страшно! Ми топимося!”. Цю повінь вже пережила легше, хоча також було важко. Стоїш в гаражі, дивишся, як підступає вода, і відчуваєш себе повністю безпорадною. Води в підвалі було на дві сходинки, залите все подвір’я. Я ходила в чоботах гумових по подвір’ю. Неприємно – сморід, сміття плаває...
У нас тільки одну ніч вода стояла, і то було стільки смороду, він досі є. Підвал, стіни, панелі – все натягнуло. І якими би ми хлорками не мили, все одно запах залишається. Минулого разу нам машина “плавала”, цього року машини відігнали, коли побачили, що вода починає наступати.
- Ви живете в одному будинку із сім’єю Біласів (Всеволод Білас – друг і колишній компаньон по бізнесу Миколи Кметя. – Авт.). Чи зручно так жити?
- Дружимо сім’ями, разом святкуємо, кличемо їхніх друзів, наших, разом столи накриваємо. Хто що має в хаті - той виносить на спільний стіл. Мама Ліди (дружини Всеволода Біласа. – Авт.) біля хати грядки посадила, петрушечки, кропу насіяла, запрошує: іди, рви будь-ласка.
- Яка ваша порада щодо щасливого сімейного життя?
- Менше звертати уваги на неприємні дрібниці. Бувають моменти, коли хтось щось сказав – і хочеться наговорити, накричати! Пройшов час – проблеми ніби й не було, вона розвіялася. Ми ніколи не сваримося.
З досьє «ВЗ»
Кміть Світлана Євгенівна народилася 20 червня 1968 року в райцентрі Козовій Тернопільської області. Батьки - робітники, рідна мати померла, Світлану виховувала мачуха. У сім’ї, крім Світлани, – сестра і двоє братів. У 1990 році закінчила Львівський політехнічний інститут, спеціальність “Прилади точної механіки”. Із Миколою Кметем одружилися у 1988 році. Виховують двох дітей, Дану і Назара.
Юлія ЛІЩЕНКО
|
