Психологія виборів

Усі на вибори - 2!

У переддень першого туру президентських виборів Вголос уже публікував статтю під подібною назвою, в якій ми розповіли про внутрішні обставини, що керують виборцями у день голосування. Сьогодні пропонуємо розглянути проблеми підсвідомості самих кандидатів.

Судячи з телевізійної картинки, політик, який претендує бути обраним на ту чи іншу державну посаду, виглядає, як правило, ефектно: правильні вигляд і мова, відтреновані й вчасно наголошені обіцянки та месседжі, вдало організовані партійні з’їзди, зустрічі з виборцями і т.д.

Але що відбувається у головах політиків, які перетворилися на кандидатів (не тільки на кандидатів у президенти)?

У їхніх головах повноцінний набір для починаючого психолога, в якому переважають ознаки шизофренії та параної.

(Аби виключити підозри у політичних симпатіях автора до того чи іншого кандидата, заявляємо, що можлива схожість наступного опису з будь-ким із політиків є випадковою. Цей текст написаний на основі тривалих спостережень за багатьма політичними діячами, а відсутність можливості заглянути в їхні голови компенсовано за допомогою уяви.)

Природу шизофренії найкраще зрозуміти, якщо звернути увагу, що сам термін складається з двох слів грецького походження: "розколювати" "розум". Перелік її ознак є надзвичайно великим, але серед них виділяються: утруднене сприйняття інформації, розлади мислення, марення, галюцинації, дратівливість. Одним із варіантів шизофренії є параноя, що проявляється у стійких ідеях переслідування, ревнощів, утрати відчуття реальності та, навіть, усвідомлення себе спасителем світу.

Уявіть собі якого-небудь політика у час виборчої кампанії. Тільки тому, що сьогодні ми знаходимося у переддень другого туру президентських виборів, уявіть собі одного з теперішніх кандидатів (краще того, якого вважаєте найбільшим злом), або ж пригадайте кого-небудь із невдах (технічних кандидатів до уваги не беремо) першого туру.

Він ішов до цієї миті багато років, витрачаючи надзвичайно багато зусиль, матеріальних та духовних ресурсів, і ось вона – вирішальна мить, всього-лиш один день голосування, у результатах якого сумнівався навіть Леонід Кучма в 1999 році.

У нього, як і в будь-якого кандидата, є багато відкритих ворогів, а ще більше прихованих і надуманих. Їх головна мета – не допустити перемоги одного претендента та посприяти іншому. Для цього вони повноцінно працюють упродовж тривалого часу. Відтак, у розумі кандидата, як і у відповідальних працівників його штабу, зароджується нав’язлива думка, яка досить швидко перетворюється у беззаперечне переконання, що кандидат може стати жертвою змови.

У час виборчої кампанії кандидат перебуває в особливій ситуації – усе що відбувається довкола нього він сприймає надто чутливо. Усе без винятку. Снігопад, відлига, перерва у футбольному чемпіонаті, будь-який конфлікт – він переконаний, що всі ці події стосуються безпосередньо його виборчого майбутнього. Він звертає увагу на найдріб’язковіші економічні та політичні зміни, – яких у спокійний час перебування на посаді, ніхто б і не помітив, – аби використати їх на свою корить.

Усе, що відбувається, кандидат хоче використати або на свою користь, або для знищення конкурента. Але він також переконаний, що те саме роблять його конкуренти. Такими вже є особливості демократичних виборів: взаємні випади кандидатів один проти одного витворюють особливий психічний стан в їхніх головах, у центрі якого безмежна й неосяжна теорія змов.

Іншою ознакою психічного розладу кандидата є відчуття власної місії перед народом, країною, світом. Місії спасителя, покладеної тільки на його священну особу. Власне, це відчуття притаманне всім кандидатам, які обираються на найвищу державну посаду. Тому їх виступи містять, як правило, одну й ту саму тезу: тільки вони здатні (покликані!) вирішити найскладніші проблеми держави.

Така поведінка приводить до апокаліптичного стилю мислення. Якщо не оберуть, – переконаний кандидат, – країна втратить свою останню можливість або й узагалі загине. Відтак, голосування за кандидата – це питання життя і смерті для мільйонів громадян. Саме тому такий стиль мислення поширюється і приймається більшістю затятих прихильників кандидата.

Звичайно, всі ці психічні розлади, яким піддаються кандидати, потрібно сприймати з долею іронії, заявивши, наприклад, що тільки через це вони заслуговують аби проголосувати за когось із них, а не відзначати, невдячно, квадратик навпроти "Не підтримую жодного кандидата". Але якщо у запропонованому тексті є хоча б частка правди, тоді вже про нашу політику і політиків важко говорити без іронії.

фото: bleepbleepbleep.files.wordpress.com