Isis, Doves, Die Prinzen

Die Prinzen "Die Neuen Maenner" (2008)

Акапельна банда Die Prinzen з Лейпцігу засвітилась на горизонтах зонгів в 1991 році своїм альбомом "Das Leben Ist Grausam". На синусоїди популярності німецьку банду вивели прості й доступні кожному громадянину світу треки, як: "Millionär", "Gabi Und Klaus" та "Mein Fahrrad". В 1992 році щастя остаточно глюкнулось альбомним хітом "Küssen Verboten".

Щось більш цікавого за звітний період в акапельно-попсороковій банді Die Prinzen виявлено не було і новий їх альбом став ще одним (чи черговим параноїком). Схоже, це якийсь традиційний шлях розвитку таких банд, до яких можна записати Піккардійську Терцію зі своїми "Етюдами". Банда відліталсь від реальних мелодій до рівня застільних пісень для старшого та підростаючого покоління, коли вже пісні є караоке-варіантом з ледве не мідяшним звучанням.

Не маючи толкових ідей, альбом перетворюється на попурі стилів у руслі життєстверджуючого пафосу. Німецькі принци скачуть з найгірших варіантів поп-сьорфу а-ля Jan And Dean до буфонадного диско чи навіть пост-панку. Як архари захоплюються акапельними медлячками з яких стрибають на гімни такій далекій вже молодості. Бойзбендними фальцетами лізуть в трулі целюлітним кобітам. А електроніку з 70-х перебивають фольклорними моментами з елементами рок-опер. Якщо з’являється акустична гітарка в ритмі меланхолії, то вже краще слухати Gisbert Zu Knyphausen, ніж цю безбарвну фігню.

40-річні дядьки в коротких шортах перформлять у дитсадку казочку про безбашеного їжачка. А навіть діти вже розуміють, що від колективного факу до статусу гопа – один крок.

1. Frauen Sind Die Neuen Männer
2. Monster
3. Immer Anderer Meinung
4. Warum Ausgerechnet
5. Leben Strengt An
6. Aufgehört
7. Nie Wieder Liebeslieder
8. My Friend
9. Be Cool Speak Deutsch
10. Angst Das Du Gehst
11. Biste Dabei
12. Zurück Ins Paradies

Isis "Wavering Radiant" (2009)

Піонери пост-металу Isis зі своїм 5-м альбомом. Для меломанського екстазіка з бандою кооперується гітарист Tool Адам Джонс.

Ізіси не збираються довго розкачуватись і зі стартового треку добивають загнаних коней готичним органчиком в безодню морську. Все, як заповіти пост-металу пишуть. Контрасти та аритмічні гойдалки. Свої місця знають пост-рокові інструментами і гроул з дісторшином. Наявні блюзові елементи та шаманські причитання. Як й на останніх дисках Crippled Black Phoenix – пробігають інкольні тіні Pink Floyd.

"Wavering Radiant" більш мелодійний альбом, ніж попередній "In The Absence Of Truth” (2006) та й набагато кращий. Альбом качає. В загальному він майже дотягується до вершини "Океаніка" 2002-го року розливу. Провисає альбом лише на "Hand Of The Host". Всі інші треки (крім 2-хвилинного переходу "Wavering Radiant") знають що робити. Нічого зайвого і непотрібного. Концепція на прицілі, команда знає, що робити і знає, що хоче сказати. "Threshold Of Transformation" ставить на тому нормальний знак оклику.

З огляду на звучання, здається, що Isis хотіли довести, що пост-рок, як складова їх саунду ще не зовсім помер. І їм то вдалось продемонструвати. Так що Mogwai можуть курити зі своїм останнім диском, після якого на пост-рокерах можна ставити хрест. Це тільки на Україні дитячі банди ще можуть бавитись в такі дерев’яні іграшки.

1. Hall Of The Dead
2. Ghost Key
3. Hand Of The Host
4. Wavering Radiant
5. Stone To Wake A Serpent
6. 20 Minutes / 40 Years
7. Threshold Of Transformation

Doves "Kingdom Of Rust" (2009)

Манкуніанці Doves просто заїбали своїм модним тупняком. Від кого від кого, а від них такої хуйні точно не сподівався. Нахуя так косити під U2, які самі починаючи з альбому "Achtung Baby" (1991) схавали мадчестерську фішку The Stone Roses і Happy Mondays?

На фіга то робити, маючи в запасі такі треки, як "Here It Comes", "Sea Song", "Rise", "The Man Who Told Everything", "There Goes The Fear", "Last Broadcast", "Snowden"? На фіга опускатись до такого рівня, коли треки стають схожі на останній альбом Interpola (слух. "Rest My Chemistry"), Dredg і прилітають асоціації з групою White Lies, яка пофіг, що грає ідеально – все ж, бля, стирено.

До того нещастя приплітаються ще й впливи альбому Last Shadow Puppets, після якого всі в модному переляці намагаються копіювати звукон і вводити саундтрековий саунд 60-х. Doves всю цю прогу ще затарюють неодноразовими самоповторами ("The Last Broadcast" в "Kingdom Of Rust") і твістом.

В інших місцях розбавляти атмосферні гітарки та Еджівські риффи з пост-панкових ареалів середини 80-х намагаються гараж і блюз. Кислота зараз також ніби ще в моді. Хоча денса-рок в такій фіговій якості вже задовбав. Але нафіга оспівуватись до такого стану, щоб прилітали згадки про Elbow?

Валить просто гавняний попсарок, до якого ще й навіщось доплітають навіть бітлів. Вистрибують якісь Guns N’ Roses замішані з Radiohead. Десь чути The Smiths.

Якийсь рівень шкільного ансамблю. І на фініші обов’язковий медлячок з хоровими співами, фортепіаном та характерними переливчистими гітарами. Щось схоже на Oasis. А то вже жопа. Поки що, найбільше розчарування цього року. Нахуя банді, яка має свій впізнаваний саунд лізти в ці джунглі модних тенденцій, щоб там стати ще одною одноманітністю в сонмі статистів? 4-й і найхуйовіший альбом Doves.

1. Jetstream
2. Kingdom Of Rust
3. The Outsiders
4. Winter Hill
5. 10:03
6. The Greatest Denier
7. Birds Flew Backwards
8. Spellbound
9. Compulsion
10. House Of Mirrors
11. Lifelines