«Транго» як продовження альпіністських традицій Львова

05.12.2017 11:03
Зображення 1 / 6 Використовуйте клавіші для перегляду
Мар'ян Нищук є автором багатьох громадських проектів. У 2012 році він з групою альпіністів здійснили першопрохід на незайману вершину у горах Грузії, яку було названо шпилем Степана Бандери. Наступного року на цій вершині на висоті 4278 метрів було встановлено кований хрест, що стало своєрідним висотним рекордом України.

У 2015 Нищук Мар'ян з групою альпіністів із Дніпра піднялися у Грузії на іншу незайману вершину, яку назвали шпилем Героїв Небесної Сотні.
 
Розкажіть, що означає альпінізм для Львова і які його традиції?

Альпінізм у Львові має давні корені. До прикладу, польськомовний журнал «Taternik» вперше побачив світ у Львові.  Його започаткували Роман Кордис, Кизимир Панката, Януш Хмельовскі. Засновники були фотографами-аматорами та великими поціновувачами гір. Після війни редакція опинилася у Кракові, але десятки українських альпіністів передплачували «Taternik». Його авторами були Папа Іоанн Павло II, Ванда Рудкевіч, Єжи Кукучка, Мацей Бербека та інші богатирі альпінізму. У ньому друкував свої статті провідний львівський альпініст, сніговий барс, покійний нині Святослав Сенчина. На жаль, в Україні такого журналу не було. З роками ми відкриваємо для себе і інші незнані імена. Нещодавно в одному спортивному виданні ми довідалися про дрогобицького альпініста, першопрохідця кількох дуже складних маршрутів на північній стіні Монблану у тридцятих роках минулого століття – Станіслава Гронського. Він трагічно загинув на Монблані 1957 року. А вперше траверс Монблану з-поміж львів'ян здійснив Тадеуш Островський 1910 року. На той час це було неабияким досягненням.

Свого часу у Львові була дуже сильна команда, можливо, одна з найсильніших в покійному СРСР, – команда Спортивного клубу армії Прикарпатського військового округу. Команда займала у сімдесятих та вісімдесятих роках минулого століття призові місця у чемпіонатах, однак жодного разу не зайняла першого, хоча маршрути, які вона пройшла, заслуговували на це. Причиною було те, що команду вважали «бандерівською», бо там часто лунали стрілецькі та повстанські пісні. Пригадую Любомира Коваля, мого приятеля, який демонстративно піснями підкреслював свою націоналістичну позицію. Тут слід згадати категорії складності на Памірі, Кавказі, Тянь-Шані. Команда пройшла маршрути вищої категорії складності. Чого тільки варті вершини Джигіт, Ушба, Корона!
 
 Ви сказали, що Святослав Сенчина був «сніжним барсом». Що означає це звання у альпінізмі?

На території СРСР було чотири вершини висотою понад 7000 метрів. Хто піднявся на ці вершини, отримував звання «сніжний барс». Вершини ці не є простими, зрештою, сама організація експедиції займає чимало часу та знань. Належне слід віддати патріарху львівського альпінізму Борису Волченку, який зумів знайти кращих серед кращих і об'єднати їх у одну команду. Щодо альпінізму у СРСР, то це було специфічне явище. Насамперед альпінізм вважався суто колективістським спортом, тоді як у інших країнах він був просто хобі для більшості, а для гідів чи гірських провідників – професією. У Союзі все мало бути класифікованим, розписаним, підпорядкованим, обмеженим. Щоб вийти на маршрут, потрібно було підписати з десяток документів, потім відзвітуватися. Така формалізація шкодила альпінізму, душила особистостей. А, як відомо, альпінізм зріс на особистостях, які відходили від традиційного підходу, вносили у стилістику сходжень нові ідеї. Варто згадати італійця Вальтера Бонатті чи австрійця Райнгольда Месснера. Перший започаткував одиночні соло-сходження на найскладніші альпійські вершини. У середині минулого століття це вважалося чимось неймовірним. Месснер вперше довів, що на восьмитисячники у Гімалаях можна піднятися без застосування допоміжного кисню у балонах в альпійському стилі. Тобто без організації проміжних таборів. Ці люди ламали стереотипи і відкривали нові можливості людини.

Але попри всі обмеження та формалізм, совєцькі альпіністи створили духовно вільне середовище – своєрідну шкеру, де кожен міг стати особистістю, а не гвинтиком державної машини. Але на початкових етапах спортивної підготовки усі мусили бути в системі своєрідного парамілітарного стану. Пригадую, з яким здивуванням на нас дивилися іноземні альпіністи, коли ми, альпіністи-початківці у брезентових робах – штормівках та будівельних касках, збігали табуном з вершини Гумачі. Іноземці були твердо переконані, що на схилі гори відпрацьовуються військові дії чи маневри.

Що є головною мотивацією альпініста і наскільки небезпечне це заняття?

Люди у альпінізм потрапляють різні. Багато з них відходить з різних причин. Але зовсім небагато усе життя штурмує вершини. Щоб усе життя займатися альпінізмом, слід у собі виробити певну світоглядну філософію. Кожне сходження залишає у пам'яті слід неймовірної пригоди. Усі свої сходження я пам'ятаю так, наче це було вчора. А проживши у місті, годі відтворити серед буднів, що ти робив і що відчував три дні тому. 

Згаданий мною львівський альпініст Любомир Коваль ще у вісімдесятих казав: «Колись була Запорізька Січ, а тепер – альпінізм». Йшлося про те, що тільки у горах, зрештою, як і на війні, можна знайти справжніх друзів. Якась неймовірна сила гір об'єднує нас. І третє – це краса. Хто любить гори, той мене розуміє. А кому краса байдужа, кому дружба є непотрібною, каже: «Краще гору обійти»…

А щодо ризиків, то кажу відверто: це ризиковане заняття. Але альпінізм сьогодні став умінням чи мистецтвом управління ризиками. Досвідчений альпініст визначить на око навіть інтуїтивно, де є небезпека. Більшість нещасних  випадків стаються з трьох причин: це нехтування правилами безпеки, відсутність досвіду та надмірна амбіційність альпініста, яка спонукає його приймати ризиковані рішення.

Що спонукало раніше зайнятися альпінізмом, а тепер започаткувати вишкіл у Гірському клубі «Транго»?

У альпінізм я прийшов давно – 1985 року. Спершу я був у згаданій системі підготовки альпіністів. А потім відійшов. Я планував з друзями поїздки в Татри, Крим, Кавказ, де бюрократія була недосяжною. Привели у гори мене друзі, а пригоди і краса наповнили сенсом моє життя. Маючи досвід, ми з друзями вирішили започаткувати нову львівську школу альпінізму, яку назвали Гірський  клуб «Транго». Транго – це система високих та стрімких вершин висотою понад шість тисяч метрів у горах Каракоруму, що на території Північного Пакистану. Побувати на одній з вершин – це засвідчити свою професійну майстерність. А там – зовсім поруч до однієї з найскладніших вершини світу К2…

Які плани на наступний рік? І взагалі, як ви бачите розвиток альпінізму в Україні?

Альпінізм в Україні розвивається, і стиль його стає суто європейським. Тобто без гонитви за спортивними розрядами. Багато хто намагається здійснити щось особливе у Гімалаях, Каракорумі, горах Китаю. До речі, і українки не пасуть задніх. Варто згадати знамените сходження під керівництвом Марини Коптєвої жіночої команди на одну з башт Транго 2011 року. За це сходження вони були нагороджені Золотим льодорубом. А цього року восени українська команда успішно піднялася на восьмитисячники Гашербрум та Манаслу. 
 


КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram