Про головного командувача УПА Василя Кука, подаровану ним хустку, муки совісті зрадника та неймовірну колекцію Марії Хамар

Її будинок нагадує музей, заквітчаний оригінальними вишитими рушниками, прикрашений картинами на мотив пісень та мистецькими виробами зі всієї України. Кожен куточок своєї світлиці 80-річна львівська мисткиня Марія Хамар наповнила любов'ю до рідного краю і всього українського. Цю любов, зокрема, до вишивання вона передала і учням, які з повагою і трепетом згадують свою вчительку, коли дивляться на власноруч витворені рушники. Проте навіть у свої вже немолоді літа ця дивовижна жінка продовжує вишивати, збирати колекцію національних виробів та одягу, аби здійснити заповітну мрію – перетворити дім у справжній музей.

Нещодавно Марія Хамар відсвяткувала 80-літній ювілей. Проте гострий розум та зір і хороша пам'ять зовсім не видають віку господині. Сама у вишиванці, у будинку, куди не глянь, – все у вишитті. Дивлячись на ці мистецькі скарби, й не здогадуєшся, яка цікава доля випала цій жінці.

Народилася у с. Бишки Тернопільської області у 1938 р. Закінчила Львівський університет. Згодом 48 років життя віддала дітям. Працювала вчителькою математики та трудового навчання, передаючи учням любов до України. Саме через цю любов до своєї землі колись віддали життя її рідні.

«Мама все життя була в траурі – три її брати загинули в УПА»

«Мій батько був ковалем на все село. – розповідає пані Марія. – Був також членом ОУН, вів просвітницьку роботу. До кузні завжди сходилися націоналісти. Однак у 1941 році хтось про це «нашептав» комуністам. Мені було 3 роки, як батька забрали. Заарештували. Він був одним із тих 1200, кого москалі замордували в Тернопільській тюрмі». 

Жінка й досі пам’ятає, що її мати все своє життя була у траурі. «Окрім того, що її чоловіка, мого батька, замордували в тюрмі, так ще мамин батько, мій дідусь загинув, і три її рідні брати загинули в УПА. Вона навіть на моєму весіллі не хотіла танцювати. А вінчались ми з чоловіком Степаном, до речі о 12 год ночі, потайки, бо ж в радянські часи заборонено ж було».

Доленосний випадок: знайомство з Василем Куком

Драматична доля родичів-націоналістів жінки сформувала і її патріоткою. Марія Хамар пригадує також випадок , який став знаковим у її житті. Це було вже весною 1997 року. Саме тоді жінка познайомилася із головнокомандувачем УПА Василем Куком - аби виконати згодом спільну місію.

«Одного разу (коли вже мешкала у Львові) зайшла до своєї товаришки Ярослави – в минулому зв’язкової і провідниці УПА. Під хатою сидів якийсь чоловік. Згодом виявилося, це був Василь Кук – полковник УПА, - пригадує пані Марія. - Він тоді запитав мене, звідки я. Коли дізнався, що з Бишок Тернопільської області – дав завдання: знайти на моїй малій батьківщині Софію – дочку Олекси Лихолата. А у Бишках у 40-ві роки була хатина під лісом, де збиралися повстанці. Там був і штаб Проводу ОУН-УПА упродовж 1943-45 рр. Тут неодноразово бували генерал Роман Шухевич, його заступник Василь Кук та інші видатні діячі УПА. А дівчина завжди виходила дивитися, чи не їде хтось з облавників. Бандерівці пообіцяли за допомогу цій дівчині, коли вона виросте, а Україна вже буде вільною, подарувати… велику гарну хустину».

«Націоналісти дотримують слова»

Марія Хамар виконала прохання полковника: знайшла ту хоробру жінку. І у 1998 році на Зелені Свята вони разом з Василем Куком поїхали до Бишок – вручити обіцяний подарунок. «Даруючи хустку, Василь Кук сказав: «Націоналісти дотримують слова». Тоді ж від Василя і Софії я та мій чоловік дізналися багато про події, які відбувалися у хаті Олекси Лихолата, про які в селі ніхто не розповідав. Зокрема, про те, що у цій хаті було три (!!!) криївки», – пригадує жінка.  

Пам'ятає вона і про те, що у рідному селі загинув Яків Бусел – начальник політвідділу Головного військового штабу (ГВШ) УПА (1944—1945).  У 1999 році там, з її допомогою, на місці славнозвісної домівки-схованки, де лідери УПА ухвалювали важливі рішення, створять Музей національно-визвольної боротьби ОУН і УПА імені Якова Бусола.

Прийшли москалі, а у криївці – 6 повстанців

Розповіла пані Марія і про ще одну героїчну подію із боротьби повстанців на малій батьківщині.  «У лісі, на краю нашого села, була криївка. У березні 1946 року у ній у бою з НКВД загинуло 6 повстанців. Хтось їх видав. Прийшли москалі – але в хлопців вже були гранати напоготові. Підірвалися, однак не здалися ворогу. Потім у селі таки дізналися, хто був зрадником. Перед смертю на сповіді один із мешканців признався, що це він видав криївку. Не міг померти – сумління мучило. А про цих героїчних хлопців склали пісню «У Бишках на край лісу».

Усі свої спогади та почуте про славетні сторінки УПА Марія Хамар просто не могла не викласти на папері. У 2016-му році видала книжку про УПА – «У Бишках на край лісу» – для усіх, хто цікавиться героїчним минулим України. У ній спогади людей із с. Бишки про боротьбу повстанців проти німецьких та російських окупантів у 40-50-хх років минулого століття.

Згодом, у 2012 році, до 70-ліття створення  УПА – у свої 74 роки докладе зусиль, аби на могилі повстанців, яка заростала травою, спорудили пам'ятник воякам УПА. А на місці колишньої старовинної церкви, поряд з монументом, постала капличка. Також її син, архітектор, спроектує для села ще один пам'ятник – «Борцям за волю України».

«Працьовитішої жінки, ніж українка, немає в цілому світі»

 Не дім, а музей

Заслухаючись про героїчні сторінки боротьби нашого народу, оглядаю картини, глечики та інші мистецькі вироби у домі. Відразу згадую про повні скрині національних рушників та одягу. На стінах світлиці – і картини та тарілки з дерева, багато з яких подаровані, зокрема на ювілей. Привертає увагу один виріб із зображенням гуцульських музик. Є портрети на різному дереві зі зображенням Шевченка та Франка, сучасні картини з українськими пейзажами – і навіть справжнє веретено.

У картинах, що прикрашають стіни дому господині, навіть можна знайти сюжети українських пісень. «Їх привезла на моє замовлення приятелька з Києва, – пишається пані Марія. – Зокрема, це такі як «Там, де явір круто в'ється», «Наша пісня, наша мова не вмре, не загине», «Їхав козак на війноньку», «Ніч яка місячна…»…

У кутку на кухні примостилися розмальовані глиняні глечики. Вони сягають 40-хх років минулого століття – нагадують господині дитинство та оживляють спогади про бабусю. Упродовж життя мисткиня назбирала цілу колекцію глечиків та тарілок. «Маю вироби майже з усієї України: з Переяслава-Хмельницького, Косіва, Сорочинців, Обухова, Опішні, Петриківки – з їх надзвичайними розписами», – хвалиться мисткиня.  

На печі поруч із глечиками – навіть лялька у вишиваному строї. Поруч і оберемок колосків, пов'язанй синьо-жовтою стрічкою. «Лялька символізує працьовиту жінку-українку, яка вміла все робити: шити, варити, пекти, прясти, на полі працювати тощо. І взагалі – працьовитішої жінки, як українка, немає в цілому світі», – сміється пані Марія.

«Вишиваний стрій символізує приналежність до нашої української нації»

Особлива любов – до вишивки

Та все ж особливе місце у домі господині, та й у її серці, займають вишивки. «Любов до вишивки була у мене від мами. Вона дуже гарно вишивала. Я також хотіла вишивати, а в ті часи нічого в колгоспах не платили, поле забрали, все забрали, що було, нізвідки було купити навіть нитки чи полотна. А мама мала сорочку – і я з ниток її рукава вишивала, – пригадує жінка. Та й без національного одягу себе, здається, не пригадує. «Вишиванку носила і мама, і бабуся, – навіть на фотографіях моя сім'я вся у вишиванках. Мама навіть запаски вишивала бісером у 30-40-х рр. ХХ ст. Та й загалом мені вишиваний стрій символізує приналежність до нашої української нації», – додає вона.

Вишивала мисткиня і весільні, і великодні, й ужиткові рушники. Аби придбати унікальні вишиті рушники, – об'їздила ледь не всю Україну. Побувала і в Косеві на Гуцульщині, і на Дніпропетровщині, і на Покутті, і в Запоріжжі. «Навіть маю з Конотопа вишиванку. Окрім рушників, вишила і багато блузок. Зокрема, своїм чоловікам з родини. Але найбільше таки рушників. Бо рушник – це свято, це щастя», – вважає мисткиня.

Усі традиції України – на полотні

Також вона розповіла, що кожна місцевість має свої традиції вишивки. «В Обухові рушник вишивають двостороннім. У нас на Львівщині, особливо Сокальщині, переважає квітковий орнамент із чорною гамою. А Яворівщина навпаки – дуже сонячна! Нитки на рушникам просто світяться кольорами. Колись, до речі, на Львівщині був і городоцький шов, що зараз забутий. Взагалі він дуже рідкісний: на рушниках зображали елементи місяця чи півмісяця», – розповідає жінка.

І продовжує: «Найперші рушники – то були ткані.  Найстаріші – кролевецькі рушники. Саме такий – і у мене навіть є протопип  – мав бути весільним рушником Тараса Шевченка. Поряд і житомирський з орнаментами та вінницький з ягідками – ткані рушники», – каже жінка. І показує також поліський рушник з червоними смужечками, гуцульський – різнобарвний. «У гуцулів, напевно, найяскравіші рушники, бо переливаються різноманітними кольорами веселки, зокрема жовтогарячими», – уточняє. Також демонструє рушники з Опілля, Поділля, Буковини, Київщини, Львівщини тощо. Є і рушники ужиткового характеру. На одному із волинських рушників переданий візерунками мотив пісні «Ой на горі, там женці жнуть». Женці, колоски, навіть козаки йдуть попід горою – і все це «вимальовано» на полотні.

Зберігає мисткиня і особливий рушник, що передає традиції її Опілля. «Його вишивала моя мама», – згадує з любов'ю. Улюблений рушник – з Опілля,  називається – «Іде звізда чудна» на мотив коляди, який має надзвичайну колористику.  Є навіть рушник, який передає мотиви давньої трипільської культури – у золотисто-жовтих тонах, а також рушник і з Чернігівщини на мотиви козацької доби. Жінка зізнається: вишила і рушник у чорних тонах – «Дзвони пам'яті». «Він символізує нашу історію, трагічні її сторінки, зокрема Голодомор», – каже пані Марія.

Є у її домі і рушники, на яких, здається, ніби в реальності цвітуть соняшники та волошки, співають жайворонки – наче демонструють український рай. Вишила пані Марія і рушник до 200-ліття народження Шевченка. Назвала його «Реве та стогне Дніпр широкий». Ну й, як і годиться, ікони в домі теж заквітчані вишитими рушниками. Більше того, святі на них теж одягнені у вишиванки! «Спеціально замовляла їх у бережанського художника»...

Енергетика весільного рушника

Пані Марія наголошує, що весільний рушник кожна дівчина має вишити сама. «В жодному разі не можна позичати чи купувати, бо туди вкладають мрії про подружнє життя, енергетику і долю. Також не варто вишивати рушник у голубих чи синіх кольорах, бо життя буде пісним. Лише у дуже яскравих тонах – аби сімейне життя було яскравим. Не страшно навіть, коли на вишитті будуть нотки чорного кольору, бо він символізує українську землю. Проте здебільшого перевагу варто віддавати червоному, помаранчевому, зеленому кольорам», – розповідає вона.

Через любов до українського рушника мисткиня поїхала і у Переяслав-Хмельницький, аби відвідати єдиний в Україні Музей українського рушника. «Там у парку є дерев'яна церква, яку колись перенесли із сіл, котрі затопили, аби утворити Каховське море. І у тій церкві є рушники. Я такого ще не бачила: вся церква заквітчана рушниками. Немає куточка, аби не був прикрашений ними, навіть бані – все було у рушниках», – згадує мисткиня.

 «З бабусиної скрині»

Про вишивку, різноманітні орнаменти жінка, здається, може говорити годинами. Проте відкриває шафу і показує всі «скарби із бабусиної скрині». У шафі близько 20 різноманітних вишитих костюмів. Вона збирала цю колекцію одягу близько 30 років. Тут і гуцульський костюм, вишитий бісером, сорочки у квітах, сукні, жупани, вишиті бісером запаски. Навіть старовинна сорочка із Конотопу, якій 100 років, а також костюм із Буковини, вишитий бісером, вишита сорочка із Тернопільщини, Покуття.

Жінка не лише колекціонує український одяг, рушники та картини, а й знає багато українських звичаїв та обрядів, з ними пов'язаних. Навіть видала альбом «Мої вишивки для тебе, рідна Україно» із колекцією різноманітних вишитих сорочок та рушників.

Любов до національного строю – учням

Мисткиня не лише сама завжди у вишиванці, а й привчила вдягати національний одяг на свята і учнів. «На останній дзвінок 1996-го року весь мій клас вийшов у національному вбранні. Після цього така «мода» вже стала традицією і у інших школах Львова», – згадує жінка. У 70-й школі м. Львова, в одному із класів, у 2005-му році з її ініціативи відкрили кімнату із колекцією українських рушників.

Марія Хамар дуже хотіла створити у Львові справжній Музей українського рушника. «У міській раді сказали, що нема на то грошей. У Києві пропонувати здати мої рушники в інші музеї. А я повезла їх до Бережан, на Тернопільщину. Там є дуже гарний краєзнавчий музей. Зробила виставку – і подарувала свої рушники музею. Вони пообіцяли, що колись там створять кімнату українського рушника. Туристи, які туди приїжджали, дивувалися: «Де ж ви зібрали рушники всіх українських стилів?!» Зараз я продовжую їх збирати, то скоро колекція налічуватиме сотню», – розповідає жінка.

Заповітна мрія

На цій колекції мисткиня не збирається зупинятися. Зараз вишиває вже свій 65-й рушник. «Він буде ювілейним, бо присвячений моєму 80-річчю». Окрім рушників, мисткиня вишила й багато серветок. Загалом рушників, сорочок, блузок, серветок вишила понад сотню. Для зберігання своїх дорогоцінних вишивок пані Марія замовила спеціальну скриню. «Старовинну, в якій колись зберігали найцінніший одяг», – зізнається.  А ще у неї є заповітна мрія – створити у своїй хаті справжній музей. «Але ще треба скрині і ще багато чого – і хата-музей буде!», – сміється.

Марія Волошин, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram