Оптиміст попри все: Нескорений Роман Панченко

Десантник-контрактник із Запоріжжя Роман Панченко був одним із перших вояків, котрих відправили на Донбас. Спершу обороняв українські кордони на Сході, невдовзі воював у районі Слов'янська, Краматорська і Красного Лиману. Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Романові Панченку нещодавно виповнилося 23. Попри важку травму на війні, яка позбавила його здатності ходити, старший солдат 25-ї повітряно-десантної бригади Збройних Сил України залишається оптимістом. Він постійно усміхається, ставить нові цілі у житті і зовсім не шкодує, що з самого дитинства хотів стати військовим.

«Вголос» продовжує розповідати історії Нескорених бійців, котрі після війни не опустили рук, а знайшли себе у спорті. Тепер знову відстоюватимуть честь України. Цього разу – на спортивних змаганнях у Канаді.

Мрія: бути військовим

Роман не хоче згадувати, яким був раніше, віджартовується: «Не пам'ятаю!». Прагне жити сьогоденням, проте таки пригадує час, коли на його долю випало йти захищати Україну від агресора.

«Я з дитинства хотів бутив військовим. Тільки 18 років виповнилося, вирішив: йду служити. Підписав контракт і опинився у Дніпропетровській 25-ій окремій повітряно-десантній бригаді. Пройшов курс молодого бійця. Далі у Десні вчився на водія-механіка», – розповідає Роман Панченко.

Після армії хлопець мав намір піти працювати далекобійником, заробити грошей і відкрити власну справу. Проте війна внесла корективи у його плани. Пригадує: «1 квітня виявилося зовсім невеселим. Саме був у відпустці, вирушив на улюблену риболовлю, а у бригаді сповістили про тривогу. Негайно прибув у частину і відразу ж мене та інших відправили на південь. Спочатку на навчання в Миколаїв. Згодом – у розпал бойових дій, на Донеччину».

«На Сході вже від самого початку було дуже тривожно, – продовжує розповідь Роман. – Пам'ятаю: їхали в аеропорт. Приїхали в Краматорськ і там нашу колону заблокували. Тоді чіткого наказу згори не було, бо не всі до кінця розуміли, що відбувається. Атмосфера була дуже неспокійною».

Нас попередили: залишитесь – до ранку не доживете

«Пам'ятаю: люди стали перед нами натовпом. Народу дуже багато було. Вогонь відкривати, звичайно ж, не можна було. «Місцеві» призналися, що зустрічати нас звезли людей автобусами ще кілька діб тому. Причому незадоволено казали в очі: «Ми вже вас тут три доби чекаємо! Де ви їздите?», – продовжує військовий. – А тоді нас попередили: «Якщо залишитесь тут ночувати, до ранку не доживете». Ми глянули, а там з «бусів» вже зброю перекладали. Тому командувач повітряно-десантних військ наказав здати зброю. Ми відступили, повернулися у розташування бригади у Дніпро. Але той наказ врятував нам життя».

«Проте тоді на Донеччині не всі вороже ставилися до української армії, – каже  Роман. – Якби не місцеві, ми з голоду померли б. Вони нас постійно підгодовували, давали воду. Люди часто зустрічали нас із відкритими обіймами».

Важкі бойові будні

У бригаді Роман Панченко був водієм-механіком. «Коли їхав, не надто звертав увагу на назви міст, оскільки концентрувався на дорозі. Команду дали – виконую. Було, що їхали 5 діб поспіль. Після довгої поїздки – всі спати, а я ремонтувати машину. Промучився півдня – і вже треба було знов вирушати в дорогу. Навіть не встиг відпочити. Важко було так довго їхати. Бувало, дехто із хлопців-водіїв вночі засинав за кермом: вже так звикли до звуку моторів, що він їх заколисував. Але треба було бути пильним: машини іноді «тягнуло» в один бік, і техніка сама могла вибрати напрямок руху. Проте класно було, свої хлопці в машині, рідна атмосфера», – розповідає Панченко.

Перший бій

«Однак, нас ніхто дуже не балував мотиваційними настановами. Завдання поставили і все – треба було виконувати. Ті, хто служив за контрактом, чітко знали де вони і чому». Пригадує: перша сутичка з ворогом трапилася на тій же Донеччині. «Їдемо колоною – і в один момент за метр від нас зривається снаряд. Наш лейтенант навіть не зрозумів, що сталося. Я його питаю: «Що, в бій?» Напевно, разів п'ять перепитав, поки не отримав ствердну відповідь. Він тоді трохи розгубився, але опанував себе. Ми не бачили супротивника. Знову прилетів снаряд, потім нас обстріляли. Далі нас просто засипали вогнем. Пішли поранені…».

Згодом бійці 25-ки відбили під Красним Лиманом блокпост у сепаратистів. «Така красива спецоперація була: підключили два гелікоптери. «Бах, бах!».  «Бехи», стрілянина, коротше, – вогонь, – не без захоплення пригадує Роман. – Але потім, коли стояли на блокпосту, нас обстріляли з мінометів. Спочатку 9 залпів яскравих вдалині «загорілись». Подумав: «Може, це наші помилися?» А тоді побачили, що вогонь йде в наш бік. Ми розуміли, що їх хтось коригує, направляє на нашу точку. Але нам пощастило: вогневі удари нас не зачепили: пройшли в 20 метрах.

Хлопець зізнається: «Багато моментів пригадалося. Бачу все дуже чітко, а описати словами не виходить. Деякі події – уривками, але їх залишу лише для себе».

Про один із таких моментів війни Роман все ж розповідає. «18 червня ми виїхали до Красного Лиману. І звідки наступного дня – на Ямпіль на чергову позицію. Під час руху колони нас раптово обстріляли. Спочатку навіть не знали, де точно знаходиться ворог. Проте відповіли боєм. Тоді у бою я отримав поранення. Пам'ятаю, була страшна стрілянина. Противник наступав з двох сторін. Нас розділяли лише 50 метрів. Коли мене поранили, я впав, сили підвестися вже не було. Куля зачепила хребет, пробила легеню і селезінку. Через поранення хребта не відчував ніг».

Романа відразу відіслали у Харків на операцію. Через вогнепальне поранення перестав ходити взагалі. Згодом потрапив на лікування до Львова. До цього ніколи не був у цьому місті. У військовому госпіталі познайомився із багатьма побратимами, тому вирішив залишитись.

У Львові Панченко знайшов нових друзів, відновив навчання в університеті, яке у Запоріжжі закинув через бойові дії на Сході. Тепер студент Львівської політехніки. Життя сприймає просто і живе сьогоденням. З часу реабілітації почав ще й займатися спортом, що надав його життю снаги.

Спорт

«Я до цього ніколи не стріляв із лука. Друзі розказали про відбір на «Ігри Інвіктус». Вирішив, чому б не спробувати. Спочатку не вдавалося влучити в ціль. Але мені подобалось стріляти. Ще більше подобалась атмосфера на тренуваннях і люди. Приходиш, спілкуєшся, каву поп'єш. Хотілося повертатися та спілкуватися з людьми, що вже стали рідними.

Зараз для Романа «Ігри Інвіктус» – це, перш за все, спілкування та нові знайомства, емоції. На Ігри в Торонто бере із собою дорогоцінний талісман – друга Сергія. У них схожі долі: поранення в один день в одному бою, майже однакові травми.

«Дуже хочу привезти з Торонто золото. Медаль буде пам'ятною на все життя. Мотивує і додає сил вже те, що в нас чудова команда зібралася», – пишається спортсмен.

Після реабілітації він просто живе. І попри травму отримує задоволення від життя: 6 днів на тиждень по кілька годин присвячує спорту. «Півроку потратив на стрільбу з лука. Жах!», – жартує Роман. Проте переконаний: «Щоб в голову дурні думки не лізли – треба чимось зайнятися». Спорт – саме те, що треба».

Марія Волошин, «Вголос».

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm